24 Март 2013

Священик УГКЦ використовує у проповідях для ув’язнених сленг

і Високий замок.

Раніше священик сам відчув жахи радянської армії, займався боксом. Саме тому нині він знаходить особливий підхід до ув’язнених, нерідко вживає «їхні» слова, допомагає цим людям духовно і матеріально.

— Звичайно, з ким поведешся – в того й наберешся. Тим більше, що я і в армії служив, добру школу перейшов. Якщо хочете, я скажу вам деякі слова. От, для прикладу: «що ти гониш», тобто що ти говориш не правду. Або барбос – це поганий чоловік. Або можу сказати фіфочка чи ляля. Тобто, у своїй проповіді я використовую такі слова. Я їх смішу, це їх привертає до проповіді, коли вони бачать, що ти знаєш їхню мову. Але більше слів я вам не скажу, бо це лише там можна говорити.

На запитання журналіста, чи не вважає він це «сквернословством», священик каже:

— Я намагаюся в тому мати якусь міру. Вживаю поверхові, загальні слова. Я вважаю, що нічого страшного в них немає. Вони швидко доходять… Розумієте, в звичайній церкві люди такі розпущені, ніжненькі… але кожному своє. Треба проповідь так сказати, щоб чоловік-в’язень захотів туди піти ще раз і щоб з того щось для себе виніс.

У 16 років його, підлітка, поставили на облік в міліції. «Я тоді важив 82 кг і не знав, де подіти силу, — згадує священик. — Спересердя покинув школу і пішов на завод слюсарем. Через рік купив собі „Яву“ і так ганяв, що сусідка молилася, аби мене швидше забрали в армію, щоб не вбився».

 

Спершу він правив службу в Кам’янці-Бузькій. Пізніше повернувся до Львова, і його випадково попросили висповідати в’язнів в колонії. «Я промовив лише декілька слів, дивлюся, а вони аж роти повідкривали, так мене слухають. Мабуть, моє серце знайшло щось спільне з тими людьми. Окрім того, свого часу я служив в армії, в Забайкальському воєнному окрузі. Як жартома розшифровували скорочення Зайво – „забудь вернуться обратно”. В армії я пережив ті ж відчуття і муки, що й у тюрмі, навіть, може, й гірші. Взагалі, чудом повернувся живим. Тому я розумію в’язнів. Я побачив, що цим людям треба допомагати. До того ж у житті я завжди користувався принципом, що найважчий хрест нехай буде мій», — розповідє о.Ігор Цар.

Священик написав книгу для засуджених «Останні будуть першими» — вона розійшлася по всій Україні. «Я побачив, — каже він, —що після прочитання книги люди відкривають своє серце для Бога, змінюють своє життя. Це теж один із способів проповіді».

У тюрмі служба є інакшою, свідчить о. Ігор, до нього приходять люди різних національностей, навіть різних рас.

 

«Якщо ти несеш добро людям, то вони це відчувають. Найкраща проповідь – це перев’язати рану та подати кусень хліба… Любов перемагає світ. Коли, на Великдень на мою службу прийшло 500 людей – я в душі собі закричав: «Боже, не хочу ніякої іншої церкви, тільки тюрма». У 2001 році ще мав такий випадок, мабуть, взагалі рідкісний в історії людства, коли до сповіді було 50 чоловік і з них 45 за вбивство. Коли я побачив тих в’язнів, то сказав собі, що мушу конче їх висповідати, хоч вмру, але мушу – це мій обов’язок. А коли таки виконав його, і прийшов додому, то впав хрестом від втоми та щастя. Я просив, щоб Бог дав мені сили це пережити, бо людина і від щастя може померти. Розумієте священик – це свого роду рибалка. Що піймати карасика, а що акулу – велика різниця. Що в церкві якусь бабу-пліткарку висповідати, а що в тюрмі грішника, який хоче покаятися. Я від того щасливий», — зізнається о. Ігор Цар.

23 Март 2013

Священик УГКЦ використовує у проповідях для ув’язнених сленг

і Високий замок.

Раніше священик сам відчув жахи радянської армії, займався боксом. Саме тому нині він знаходить особливий підхід до ув’язнених, нерідко вживає «їхні» слова, допомагає цим людям духовно і матеріально.

— Звичайно, з ким поведешся – в того й наберешся. Тим більше, що я і в армії служив, добру школу перейшов. Якщо хочете, я скажу вам деякі слова. От, для прикладу: «що ти гониш», тобто що ти говориш не правду. Або барбос – це поганий чоловік. Або можу сказати фіфочка чи ляля. Тобто, у своїй проповіді я використовую такі слова. Я їх смішу, це їх привертає до проповіді, коли вони бачать, що ти знаєш їхню мову. Але більше слів я вам не скажу, бо це лише там можна говорити.

На запитання журналіста, чи не вважає він це «сквернословством», священик каже:

— Я намагаюся в тому мати якусь міру. Вживаю поверхові, загальні слова. Я вважаю, що нічого страшного в них немає. Вони швидко доходять… Розумієте, в звичайній церкві люди такі розпущені, ніжненькі… але кожному своє. Треба проповідь так сказати, щоб чоловік-в’язень захотів туди піти ще раз і щоб з того щось для себе виніс.

У 16 років його, підлітка, поставили на облік в міліції. «Я тоді важив 82 кг і не знав, де подіти силу, — згадує священик. — Спересердя покинув школу і пішов на завод слюсарем. Через рік купив собі „Яву“ і так ганяв, що сусідка молилася, аби мене швидше забрали в армію, щоб не вбився».

 

Спершу він правив службу в Кам’янці-Бузькій. Пізніше повернувся до Львова, і його випадково попросили висповідати в’язнів в колонії. «Я промовив лише декілька слів, дивлюся, а вони аж роти повідкривали, так мене слухають. Мабуть, моє серце знайшло щось спільне з тими людьми. Окрім того, свого часу я служив в армії, в Забайкальському воєнному окрузі. Як жартома розшифровували скорочення Зайво – „забудь вернуться обратно”. В армії я пережив ті ж відчуття і муки, що й у тюрмі, навіть, може, й гірші. Взагалі, чудом повернувся живим. Тому я розумію в’язнів. Я побачив, що цим людям треба допомагати. До того ж у житті я завжди користувався принципом, що найважчий хрест нехай буде мій», — розповідє о.Ігор Цар.

Священик написав книгу для засуджених «Останні будуть першими» — вона розійшлася по всій Україні. «Я побачив, — каже він, —що після прочитання книги люди відкривають своє серце для Бога, змінюють своє життя. Це теж один із способів проповіді».

У тюрмі служба є інакшою, свідчить о. Ігор, до нього приходять люди різних національностей, навіть різних рас.

 

«Якщо ти несеш добро людям, то вони це відчувають. Найкраща проповідь – це перев’язати рану та подати кусень хліба… Любов перемагає світ. Коли, на Великдень на мою службу прийшло 500 людей – я в душі собі закричав: «Боже, не хочу ніякої іншої церкви, тільки тюрма». У 2001 році ще мав такий випадок, мабуть, взагалі рідкісний в історії людства, коли до сповіді було 50 чоловік і з них 45 за вбивство. Коли я побачив тих в’язнів, то сказав собі, що мушу конче їх висповідати, хоч вмру, але мушу – це мій обов’язок. А коли таки виконав його, і прийшов додому, то впав хрестом від втоми та щастя. Я просив, щоб Бог дав мені сили це пережити, бо людина і від щастя може померти. Розумієте священик – це свого роду рибалка. Що піймати карасика, а що акулу – велика різниця. Що в церкві якусь бабу-пліткарку висповідати, а що в тюрмі грішника, який хоче покаятися. Я від того щасливий», — зізнається о. Ігор Цар.

22 Март 2013

Священик УГКЦ використовує у проповідях для ув’язнених сленг

і Високий замок.

Раніше священик сам відчув жахи радянської армії, займався боксом. Саме тому нині він знаходить особливий підхід до ув’язнених, нерідко вживає «їхні» слова, допомагає цим людям духовно і матеріально.

— Звичайно, з ким поведешся – в того й наберешся. Тим більше, що я і в армії служив, добру школу перейшов. Якщо хочете, я скажу вам деякі слова. От, для прикладу: «що ти гониш», тобто що ти говориш не правду. Або барбос – це поганий чоловік. Або можу сказати фіфочка чи ляля. Тобто, у своїй проповіді я використовую такі слова. Я їх смішу, це їх привертає до проповіді, коли вони бачать, що ти знаєш їхню мову. Але більше слів я вам не скажу, бо це лише там можна говорити.

На запитання журналіста, чи не вважає він це «сквернословством», священик каже:

— Я намагаюся в тому мати якусь міру. Вживаю поверхові, загальні слова. Я вважаю, що нічого страшного в них немає. Вони швидко доходять… Розумієте, в звичайній церкві люди такі розпущені, ніжненькі… але кожному своє. Треба проповідь так сказати, щоб чоловік-в’язень захотів туди піти ще раз і щоб з того щось для себе виніс.

У 16 років його, підлітка, поставили на облік в міліції. «Я тоді важив 82 кг і не знав, де подіти силу, — згадує священик. — Спересердя покинув школу і пішов на завод слюсарем. Через рік купив собі „Яву“ і так ганяв, що сусідка молилася, аби мене швидше забрали в армію, щоб не вбився».

 

Спершу він правив службу в Кам’янці-Бузькій. Пізніше повернувся до Львова, і його випадково попросили висповідати в’язнів в колонії. «Я промовив лише декілька слів, дивлюся, а вони аж роти повідкривали, так мене слухають. Мабуть, моє серце знайшло щось спільне з тими людьми. Окрім того, свого часу я служив в армії, в Забайкальському воєнному окрузі. Як жартома розшифровували скорочення Зайво – „забудь вернуться обратно”. В армії я пережив ті ж відчуття і муки, що й у тюрмі, навіть, може, й гірші. Взагалі, чудом повернувся живим. Тому я розумію в’язнів. Я побачив, що цим людям треба допомагати. До того ж у житті я завжди користувався принципом, що найважчий хрест нехай буде мій», — розповідє о.Ігор Цар.

Священик написав книгу для засуджених «Останні будуть першими» — вона розійшлася по всій Україні. «Я побачив, — каже він, —що після прочитання книги люди відкривають своє серце для Бога, змінюють своє життя. Це теж один із способів проповіді».

У тюрмі служба є інакшою, свідчить о. Ігор, до нього приходять люди різних національностей, навіть різних рас.

 

«Якщо ти несеш добро людям, то вони це відчувають. Найкраща проповідь – це перев’язати рану та подати кусень хліба… Любов перемагає світ. Коли, на Великдень на мою службу прийшло 500 людей – я в душі собі закричав: «Боже, не хочу ніякої іншої церкви, тільки тюрма». У 2001 році ще мав такий випадок, мабуть, взагалі рідкісний в історії людства, коли до сповіді було 50 чоловік і з них 45 за вбивство. Коли я побачив тих в’язнів, то сказав собі, що мушу конче їх висповідати, хоч вмру, але мушу – це мій обов’язок. А коли таки виконав його, і прийшов додому, то впав хрестом від втоми та щастя. Я просив, щоб Бог дав мені сили це пережити, бо людина і від щастя може померти. Розумієте священик – це свого роду рибалка. Що піймати карасика, а що акулу – велика різниця. Що в церкві якусь бабу-пліткарку висповідати, а що в тюрмі грішника, який хоче покаятися. Я від того щасливий», — зізнається о. Ігор Цар.