6 січня Василю Стусу виповнилося б 75 років. Його ім’я стоїть у перших рядах українського дисидентського руху, а життя досі для багатьох є символом тієї епохи.
Засуджений радянською владою на 10 років примусових робіт і п’ять років заслання поет-дисидент Василь Стус помер у ніч на 4 вересня 1985 року. Поховали його на табірному цвинтарі. Родині перевезти тіло додому не дали — мовляв, іще не вийшов термін ув’язнення.
— У вересні 1989 року я був у Запоріжжі у відрядженні як кореспондент «Огонька», — згадував письменник Володимир Голобородько. — З Києва зателефонував колишній політв’язень Євген Пронюк: «Приїзди, будемо займатися перепохованням нашого друга Василя Стуса».
Перепоховати збиралися й філолога Олексу Тихого та поета Юрія Литвина, що померли 1984-го в тюремних лікарнях. Як і Стус, були поховані в містечку Чусовому Пермського краю, де знаходився табірний цвинтар.
У Спілці письменників України склали листи на ім’я голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола й голови виконкому Київради Валентина Згурського.
— У кінці листа я написав: «Відмова у нашому проханні може призвести до небажаних і непередбачуваних наслідків», — продовжує Володимир Голобородько. — До ЦК по усний дозвіл пішли Іван Драч і Микола Жулинський. Ідеологією тоді керував Леонід Кравчук, але він був у Москві. Зайшли до другого секретаря Станіслава Гуренка. Він зателефонував Кравчукові: «Ось тут письменники хочуть перепоховати Стуса, Литвина і Тихого на Байковому кладовищі». — «Не заперечую», — відповів Кравчук.
Офіційний дозвіл мав дати столичний виконком. Згурський зачитав листа і сказав, що узгодив це питання з ЦК.
Обирати місце на Байкове кладовище їздили із заступником міністра внутрішніх справ генералом Андрієм Василишиним. Він підказав: біля крематорію є велика галявина, там можна провести мітинг.
По домовини до Пермського краю правозахисна Українська Гельсінкська спілка відіслала 11 осіб. Літак із трунами прилетів 18 листопада 1989 року о 20.30 в аеропорт «Бориспіль». Там зі свічками й корогвами чекали близько 300 людей. Коли з воріт виїхала машина з опущеними бортами, Валентина Стус-Попелюх кинулася до неї і впала на труну чоловіка. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви УПЦ (на той час — Український Екзархат РПЦ) на Куренівці (точніше, на Приорці). Там зранку 19-го всіх трьох відспівали.
— Приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва, — згадував колишній товариш Стуса Василь Овсієнко. — Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, боялися, щоб не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками.
Труни спочатку повезли на Софійську площу, потім до пам’ятника Шевченку. А звідти вже несли на руках до Байкового кладовища. Рух у місті перепинився. Люди стояли зі свічками по Володимирській. На мітингу виступили В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська.
На могилах установили однакові дубові хрести. У березні 1990-го їх підпалили. Винних не знайшли. 1993 року встановили три козацькі хрести із сірого пісковику.